Після Полтавської битви вся Україна була сповнена прийшлим людом найрізноманітнішого походження. Відсталі від полків, поранені, хворі, втікачі тисячами наповнювали села, міста та хутори Слобідської України.
Все це говорило на чужій Україні говірці, та простодушні хохли по своєму вирішували, хто наш і хто не наш: хреститися на церкву, тримати пости — це „наш”, „жере” у п'ятницю молоко, не хреститься побожно на другий, після першого „чортогону”, призовний дзвін - це "не наш".
